Нацистська Німеччина, її союзники та колабораціоністи спустошили або повністю знищили тисячі єврейських громад по всій Європі. Загальна кількість жертв Голокосту становила шість мільйонів євреїв.
Коли війська країн-переможниць (Велика Британія, США, СРСР) рухалися окупованими Третім Райхом територіями, вони звільняли в’язнів, які вижили в концентраційних таборах і таборах смерті. Багато з них були євреями. Союзники також звільняли тих, хто залишився в живих, після так званих маршів смерті. Ці марші складалися з груп єврейських і неєврейських в’язнів концентраційних таборів, яких примусово евакуйовували пішки з таборів під охороною СС. Проте визволення і тих, і інших не привело до завершення поневірянь. Унаслідок Голокосту, більшість євреїв, яким пощастило вижити, стикалися з травматичною реальністю втрати цілих сімей і громад, роками шукали зниклих своїх чоловіків чи дружин, батьків, дітей, братів, сестер. Лише деякі з них змогли повернутися додому і вирішили відновити своє життя в Європі. Багато інших боялися це робити через спалах післявоєнного насильства та антисемітизму. Безпосередньо після війни ті, хто не міг чи не хотів повернутися додому, часто опинялися в таборах для переміщених осіб. Там багатьом довелося чекати роками, поки, нарешті, вони змогли іммігрувати до нових домівок.
На момент нападу Німеччини на СРСР Україна була другою (після Польщі) країною в Європі за кількістю єврейського населення – 2,7 млн осіб. Нацистське вторгнення до СРСР, що розпочалося 22 червня 1941 р., було настільки блискавичним, що до листопада вся підрадянська Україна потрапила під німецький і частково румунський та угорський контроль. Частину населення – 3,8 млн, серед них 900 тис. євреїв, радянській владі вдалося евакуювати у глибокий тил – до Сибіру та Центральної Азії. Така велика кількість євреїв серед евакуйованих з України пояснюється насамперед високою питомою вагою їх серед представників тих категорій населення, які підлягали першочерговій евакуації (містяни, фахівці з вищою освітою, інтелектуальна еліта та інші). Відіграло свою роль і те, що, з огляду на відомі факти переслідувань і знущань нацистів над німецькими й польськими євреями, радянські євреї (ті, хто мав можливість) значно активніше виявляли бажання виїхати в евакуацію, ніж, представники інших національностей.
За підрахунками істориків, під час Голокосту Україна втратила 1,5 млн євреїв, що становило понад 60% українського єврейства. Єврейські громади Галичини, Поділля та Волині були знищені майже повністю. Друга світова війна докорінно змінила етнічне обличчя українського суспільства. За даними перепису 1897 р., євреїв і росіян на території сучасної України було приблизно порівну (євреїв – 8,7%, росіян – 9%), то після Голокосту це співвідношення різко змінилося. За переписом 1959 р., євреї становили 2,0% (840 тис.), тоді як кількість росіян зросла до 16,9% (7 млн осіб).
Становище радянських євреїв, які пережили Голокост, і тих, хто повернувся в Україну з евакуації, протягом перших повоєнних років було скрутним. Основною причиною цього було посилення російського шовінізму та нестримний антисемітизм, який розростався вже протягом останнього року війни. Євреї, які поверталися з евакуації або з німецьких нацистських таборів, залишалися сам на сам із проблемами радянської бюрократії та з людьми, які поселилися в їхніх домівках. Повоєнне повернення євреїв, які в роки війни були на фронті або в евакуації, до рідних міст і сіл було важким випробуванням: зруйновані житла, брак продовольства, палива, речей першої необхідності, а також загибель більшості рідних і друзів. Водночас, євреї разом з іншими громадянами брали участь у відновленні економіки країни та намагалися реалізувати себе у мирному житті.
