Державний антисемітизм у СРСР у 1950–1980-х рр. Боротьба з космополітизмом, справа лікарів

Паралельно зі справою проти ЄАК в березні 1948 р. в СРСР розпочалася, а потім набрала значних обертів т. зв. кампанія «боротьби з космополітизмом та низькопоклонництвом перед Заходом». Масова боротьба з космополітизмом розпочалася після публікації 28 січня 1949 р. в газеті «Правда» редакційної статті «Об одной антипатриотической группе театральных критиков». Їй передувало засідання оргбюро ЦК ВКП(б) від 24.01.1949 р., на якому було вирішено розгорнути широку пропагандистську кампанію «проти безрідного космополітизму і антипатріотичних сил». Стаття готувалася за безпосередньої участі Й. Сталіна. Звинувачення в космополітизмі адресувалися головним чином усім інтелектуалам, які контактували із Заходом або зберігали вірність переконанням, близьким до світогляду дореволюційних лібералів-західників. Але найвразливішими щодо таких звинувачень були представники єврейської національності, оскільки вони мали численних родичів за кордоном, а їхні одноплемінники були достатньо й виразно представлені серед інтелектуальних еліт США і країн Західної Європи.

Найпоширенішими репресивними заходами щодо космополітів були моральні утиски, критика, звільнення з роботи, виключення з комуністичної партії, заборона друкуватися. Отримавши бажаний для себе результат, зокрема, справивши сильний психологічний вплив на радянське єврейство, яке займало важливі позиції у сфері літератури, мистецтва, науки та освіти, влада почала згортати антикосмополітичну кампанію в пресі та в інших засобах масової інформації. Разом з тим, боротьба з космополітизмом стала прелюдією широкомасштабного наступу на «єврейських буржуазних націоналістів».

Піком радянського державного антисемітизму стала так звана справа лікарів. Наприкінці 1952 – на початку 1953 рр. було заарештовано багато видатних радянських лікарів (здебільшого єврейського походження), які лікували перших осіб СРСР, передусім Й. Сталіна. Їх звинуватили у спробі знищення вищого керівництва держави. У тексті офіційного повідомлення про арешт було оголошено, що «більшість учасників терористичної групи (М. Вовсі, Б. Коган, А. Фельдман, А. Грінштейн, Я. Етінгер та ін.) були пов’язані з міжнародною єврейською буржуазно-націоналістичною організацією “Джойнт”, створеною американською розвідкою нібито для надання матеріальної допомоги євреям в інших країнах». У зв’язках із цією ж організацією раніше були звинувачені фігуранти у справі ЄАК. Повідомлення про арешт лікарів і подробиці «змови» з’явилися в статті без підпису «Підступні шпигуни і вбивці під маскою професорів-лікарів», опублікованій у центральній радянській газеті «Правда» 13 січня 1953 р. Стаття, як і урядове повідомлення, робила наголос на сіоністському характері справи.

Героїнею, що викрила «вбивць у білих халатах», пропаганда представила Л. Тимашук – лікарку, яка звернулася до ЦК зі скаргами на неправильне лікування А. Жданова ще в 1948 р. «За допомогу у викритті тричі проклятих лікарів-убивць» вона була нагороджена орденом Леніна.

«Справа лікарів» призвела до переслідування родичів і товаришів по службі заарештованих, а також викликала хвилю антисемітських настроїв по всій країні. На відміну від попередньої кампанії проти т. зв. безродних космополітів, в якій, швидше за все, йшлося про євреїв, тепер пропаганда вказувала на них безпосередньо. Антисемітська істерія нагніталася радянською пресою. Подальшого широкомасштабного розвитку кампанії завадила смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р., після якої хвиля антисемітизму пішла на спад. Усі заарештовані у «справі лікарів» були звільнені 3 квітня 1953 р. та відновлені на роботі. Уже наступного дня офіційно було оголошено, що визнання обвинувачених були отримані за допомогою «неприпустимих методів слідства». Антисемітизм сталінської доби закінчився, але, як напрямок цілеспрямованої державної політики СРСР, зазнав свого розквіту за правління Л. Брежнєва.

Нова антисемітська хвиля в СРСР піднялася наприкінці 1960-х рр. Єврейське релігійне та громадське життя зазнало утисків. Заборонялися неофіційні школи з вивчення івриту, юдаїзму, єврейської історії та культури. Масово видавалася антисіоністська, часто з антисемітським присмаком література. Серед євреїв розпочався рух за виїзд до Ізраїлю, чому всіляко опиралося радянське керівництво. У відповідь на репресивні дії спецслужб збільшилася кількість євреїв-дисидентів. Вони обстоювали не лише власні національні інтереси, але включалися і в загальнорадянський опозиційний рух, і в дисидентські рухи національних республік, зокрема український. Кінець другого етапу радянського державного антисемітизму настав лише в середині 1980-х рр. з початком перебудови.

Водночас, незважаючи на підозріле та відверто дискримінаційне ставлення держави до людей «з п’ятою графою», єврейське життя на теренах СРСР продовжувалось.