Дві доповідні записки, які стосуються звільнення концентраційного табору Аушвіц-Біркенау, січень 1945 р.

Дві доповідні записки, які стосуються звільнення концентраційного табору Аушвіц-Біркенау, січень 1945 р.

НАЧАЛЬНИКУ ПОЛІТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ

Першого українського фронту

гв.генерал-майору

тов.ЯШЕЧКІНУ

Доповідна записка

Доповідаю Вам деякі відомості про великий німецький концентраційний табір в Освенцимі.

1. Табір цей розташований на південь від Верхньосилезького вугільного басейну і являє собою, по суті, цілий комбінат концентраційних таборів, що має центром польське місто Освенцим і розміщений у долині річок Вісла та Сола.
2. Аби уявити масштаби цього табору, достатньо сказати, що в перший рік його існування 1940–1942 рр. і до половини 1943 р. сюди інколи за день прибувало до 8 потягів з ув’язненими.

Заступник начальника сортувальної товарної станції Освенцим – Ян КЖЕЗИЦЬКИЙ, людина, яка відала рухом потягів у цьому районі, заявив:

«У перші три роки сюди інколи прибувало так багато потягів з ув’язненими, що наша товарна станція не встигала ці потяги обробляти, і за це потрапив до Освенцима заст. начальника товарної станції такий собі Казимир КОНТУШ. За день ми пропускали по 6–8 потягів, якщо рахувати, що в потязі було до 30 вагонів, а в кожен вагон німці забивали до 50 осіб, то це дасть приблизну цифру щоденного надходження ув’язнених до табору. Характерно, що за весь час моєї роботи із таборів нікого не вивозили, за винятком останніх місяців, коли табірників почали використовувати на будівництві оборонних споруд біля Кракова і перед Верхньосилезьким вугільним басейном».

3. За свідченнями російських ув’язнених, колишнього голови Спілки споживчої кооперації в місті Умані Миколи Васильовича КОЗЛОВА, колишнього начальника районного відділу міліції міста Біла Церква Степана МАРКОВСЬКОГО, у центрі Освенцимського табірного комбінату, безпосередньо поблизу міста Освенцим, розташовувалося сортувальне бюро. Усі прибулі тут сортувалися за принципом працездатності.

Працездатних направляли на лісові та дорожні роботи в околицях, непрацездатних: людей похилого віку, жінок, а також політичних діячів, євреїв одразу ж направляли на так звану «фабрику смерті».

У перші два роки людей умертвляли звичайним способом, розстрілювали і закопували у великих могилах місткістю на 200–250 осіб; сотні таких могил розташовані у східній частині табору, яку табірники почали називати «алеєю Гітлера». У 1942 році німці побудували два крематорії: перший, у якому трупи спалювалися так само, як і в Майданеку, зовні нагадує великий завод для випалювання вапна; другий – так званий «конвеєр смерті». Це була довга будівля, майже пів кілометра завдовжки, у кінці якої були шахтарські печі, що опалювалися гарячим вугільним газом; температура в печах сягала 800°, тому трупи згоряли в них за 8 хвилин; від печей на північ ішла поздовжня будівля з металевими підлогами, розділена на окремі кабіни. Ув’язнених привозили на потягах і говорили, що на цьому місці роботи їх мають піддати санітарній обробці, їх роздягали, окремо жінок і чоловіків у роздягальнях, вони здавали речі, а потім ішли у приміщення, на якому було написано «Баня», тут їх убивали струмом високої напруги. Потім підлога розсувалася, трупи падали на конвеєри, що повільно рухалися до печей, де згоряли, потім обгорілі кістки пропускалися через вальці, вони йшли на добриво для городів, розташованих навколо табору. Цю будівлю разом із піччю, після майданського [майданекського] процесу, німці зруйнували і на місці можна бачити тільки її залишки.

Усі способи умертвіння, за розповідями КОЗЛОВА і МАРКОВСЬКОГО взагалі, після майданекського процесу німці зробили багато для того, щоб приховати свої сліди злочину, зокрема зрівняли з землею пагорби на могилах.

4. Організація робіт при таборі мала на меті лише пряму ціль – скільки доведено людей до межі смерті, працювали по 16–17 годин. За кожну провину, а також за невиконання встановленої норми роботи, передбачалося покарання палицями, вони виконувалися у спеціальних конторах за шкалою від 5 до 60 ударів – палиць. Пристосовані для покарання закривавлені лави, обшиті цинком, із ременями для прив’язування рук і ніг, сталеві обшиті шкірою тростини, залізні палиці, батоги із вплетеними в них сталевими шнурами – я бачив на власні очі.

5. Неподалік від Освенцима біля селища Бабиці розташовувався табір військовополонених англійців і канадців. Під час визволення в цьому таборі перебувало кілька тисяч солдатів і офіцерів наших союзних армій. У розмові зі мною Джон УМІТ із Бірмінгема сказав:

«Сюди в цей табір німці зігнали тих солдатів, які не хотіли працювати на них, режим був найсуворіший, багато хто помер від голоду, холоду та хвороб. Сам я був узятий у полон під час дюнкеркської трагедії, зі мною разом сюди потрапило близько 300 осіб, зараз із них залишилися живими лише одиниці. Я і мої товариші по табору від щирого серця дякуємо героїчній армії наших союзників, яка визволила нас від невідворотної смерті. Весь світ схиляється перед Червоною Армією, ми схиляємося найнижче, тому що вона врятувала нам життя, нашу честь і не дала німцям розправитися з нами в цій пекельній душогубці. Я і мої товариші хочемо якомога швидше повернутися на Батьківщину, щоб у військах Британії продовжувати боротьбу з гітлерівськими нацистами та Німеччиною».

ВІЙСЬКОВИЙ КОРЕСПОНДЕНТ ГАЗЕТИ

«ПРАВДА»

Підполковник – ПОЛЬОВИЙ

29.I.45 р.

ал

Вірно: Лейтенант – Гареліна

Копія вірна: НАЧАЛЬНИК АРХІВОСХОВИЩА

Майор [підпис]                     (КОВАЛЬОВ)

«9» лютого 1968 року.